— Я! — Яновський підвівся. Тепер стояли вони вдвох з Колесниковим, а Горожанин сидів, вільно відкинувшись на гнуту спинку віденського стільця.

— Громадянин Яновський твердить, — сказав Колесников з іронією, — що не служив у білій армії і взагалі з вісімнадцятого року ніде не служив. Тобто не воював проти нас із зброєю. Чи не так?

— Точно, — відказав полковник, — не служив ні Денікіну, ні Петлюрі, у повстанських загонах також не перебував.

— Справжнісінький янгол!..

— Чекай, — зупинив Колесникова Горожанин і взяв зі столу документи Яновського. — Полковник інженерних військ? — запитав.

— Так точно.

— Сідайте, полковнику. І що ж ви робили чотири роки?

— Мешкав у сестри в Києві. Марія Данилівна Василенко, дружина професора Василенка.

— Знаю такого… — Спохмурнів Горожанин. — А вам відомо, громадянине Яновський, що колишні царські офіцери мали пройти обов’язкову реєстрацію?

— Відомо.

— І ви порушили це розпорядження!

— Виходить, так.

— Злякалися?

— Мені важко знайти інше пояснення.

— Чому ж? Воно напрошується саме собою. Вважали, що наша влада тимчасова, більшовики довго не протримаються, то для чого ж бруднити собі біографію цією реєстрацією? — Горожанин дивився на Яновського пронизливо, чекав, що зараз той почне викручуватися, хитрувати й брехати, але полковник відповів, не відвівши погляду:

— Чесно кажучи, й такі мотиви не виключаються. Особливо спочатку так здавалося, а потім усе пішло, так би мовити, за течією.

— Чому не пішли на службу до Денікіна? Адже, судячи з усього, Радянська влада вам не до смаку.

— Вибачте, але для таких тверджень у вас нема підстав.

— А те, що чотири роки просиділи в Києві фактично в підпіллі — це не підстава? — зірвався Колесников.

— Я не брав участі в протиурядовій діяльності, — одповів полковник твердо.